Тобі сину

Я подарую тобі часточку добра, Промінчик сонця і блакитне небо. І своє серце я тобі віддам... Й нічого узамін мені не треба. Молюсь за тебе Господу щодня, Щоб не давав випробувань ніколи. Щоб не відчув ти, що таке біда. Щоб був успішний і завжди здоровий. Нікому тебе скривдити не дам, Хоч кину виклик непокірній долі. Я стану на шляху усім вітрам, Щоб ти сльози не витирав ніколи. Віддам тобі усю свою любов, Тепло душі і ніжність лебедину. Молитимусь за тебе знов і знов. Я хочу, щоб ти був щасливий, сину!!!

Коли падають зорі

Літній вечір гармонійно вплітався в ніч. На небі засяяли міріади блискіток, які чи то змагаючись із сяйвом місяця, чи, можливо, навпаки, своїм світлом доповнюючи його космічну симфонію, накрили землю яскравою банею. І тим незліченним зіркам було тісно у високих небесах, і вони раз у раз зіштовхували котрусь на землю, звідки на них із трепетною надією дивилися не одні дівочі очі.

Листопад

Шалений вітер обривав останнє листя на каштанах, і воно падало на мокрий тротуар, перелітало на проїжджу частину дороги, за все чіпляючись відірваними охололими долоньками сумних дерев, що волали до вітру: "Зупинись, дай побути в цих шатах іще хоч єдину днину!" Та непокірний вітер був невблаганний - злякані осиротілі листочки встеляли мокрий асфальт золотисто-сонячною мозаїкою і гинули під байдужими колесами автомобілів, що монотонно коткували їх. Свинцеві хмари затягли своїми клубками небо всуціль. Лише на заході понад горизонтом відкрилась пурпурово-малинова хвиляста смуга, неначе довге полотнище прапора, котре полоще неспокійний вітер. Поки він витанцьовував із каштанами сумне прощальне танго в місті, хмари, мов отара нечесаних і некупаних кошлатих овець, розбрелись і дали можливість стомленому сонечку послати на змучену осінньою негодою землю свої промені. На превеликий жаль, вони уже не могли її зігріти, а лише на якусь мить прикрасили сумну картину осіннього неба.Та ось вітер побачив яскраву барву й кинувся толочити хмари, щоб сховати цю красу від людського ока. Хмари покірно закрили небо своїми попелясто-чорними шубами, і надворі швидко смеркало. Засвітилися ліхтарі. Одне за одним загоралися вікна будинків, ніби очі дивної істоти, яка з цікавістю дивилася навколо: а що коїться там унизу на вулиці? Перехожі поспішали сховатися у приміщеннях, бо сердитий вітер несамовито періщив їх ще й холодним дрібним дощем, що гострими голочками впивався в обличчя. А парасольки втримати в руках було просто неможливо!

Лише день

Літо закінчувалося. І хоча сонце ще пекло немилосердно й будинки гойдали прозоре небо, на якому годі було побачити бодай хмаринку, однаково вчувалася скрадлива хода осені. Вона була в пожовклому де-не-де листі, в холодних ранках та в очах деяких перехожих, які, не поспішаючи, споглядали за навколишнім світом, вловлюючи найменші його метаморфози.

Щастя

Старайся щастя бачити в усьому: В краплинах зливи, в променях згори, В нічному небі та в ударах грому, І сам собі частіше говори; Що ти щасливий, маєш все для цього: Здоров"я, рідних й головне - життя. Не забувай подякувати Богу За кожен день, за кожне почуття, Яке прожив і переніс крізь душу... Не жди тривог і лиха теж не жди. Повір, ніхто твій спокій не порушить, Як будеш в собі впевнений завжди...

Червень...

Сонце стояло на видноколі, повновиде і розпашіле. яке буває в червні... Бігла польова дорога, обабіч якої зеленіли поля, а волошки та маки стелилися стежиною, уквітчуючи шлях.

Здається, часу і не гаю,

а не встигаю, не встигаю! Щодня себе перемагаю, від суєти застерігаю, і знов до стрічки добігаю, і знов себе перемагаю, і не встигати не встигаю, і ні хвилиночки ж не гаю! Ліна Костенко. "Вибране"